Понад місяць тому, 22 квітня 2016 р. Україна в числі представників 160 держав, в Нью-Йорку підписала кліматичну угоду, прийняту в Парижі в грудні 2015 на 21-й Конференції сторін Рамкової конвенції ООН про зміну клімату. Відповідно до цієї угоди країни беруть на себе зобов’язання щодо скорочення викидів парникових газів, що базуються на національних цілях та індикаторах з досягнення цієї мети. Проте, навіть виконані в повному обсязі національні плани щодо зниження викидів, всіх 185 країн, не зможуть привести до поставленої мети – утримання глобального потепління в рамках 2 градусів С.

Згідно з висновками, що містяться в доповіді ЮНЕП “Пробіли адаптаційного фінансування» (UNEP.Adaptation Finance Gap Report, 2016 р), невиконання зобов’язань по скороченню викидів парникових газів призведе до значного зростання витрат на адаптацію до кліматичних змін, які в 2050 році можуть зрости до 280 – 500 млрд доларів, що в 4-5 разів більше витрат, раніше прогнозованих Світовим Банком (World Bank. Econmics for Adoptation for Climate Change. 2010р.)

Аналізом того, що означає Паризька угода для України і наскільки амбіційним є зобов’язання країни щодо скорочення парникових газів, поділився в своїй статті Олександр Дячук, канд. техн. наук
 старший науковий співробітник
Інституту економіки та прогнозування НАН України:

“Паризька угода стала знаковим рішенням, яке суттєво вплине на розвиток як світової економіки, так і економік окремих країн, а особливо на методи (технології) та обсяги використання вуглецемістких енергоресурсів. У першу чергу трансформацій щодо декарбонації зазнає сектор виробництва електроенергії та тепла (відновлювальна енергетика витіснятиме традиційну), а також промисловість (широке використання робототехніки, технологій, що використовують електроенергію для виробництва продукції) та транспорт (поступова відмова від нафтопродуктів на користь електроенергії, водню, біопалива тощо). Також приватний житловий сектор рухати- меться в напрямі власного самозабезпечення енергією завдяки більш широкому використанню ВДЕ та технологій акумулювання енергії.

Враховуючи надзвичайно високий ступінь зношування вітчизняної інфраструктури, зокрема енергетичної, і надзвичайно високий рівень енерго-та вуглецемісткості економіки через моральну застарілість технологій видобутку, постачання, трансформації, використання та споживання енергоресурсів, мізерне використання ВДЕ тощо, Україні варто використати великі можливості Паризької угоди (фінансові, технологічні, інтелектуальні тощо), щоб не тільки модернізувати свою економіку, але й стати на шлях низьковуглецевого розвитку. Адже угода має на меті мобілізувати до 2025 р. мінімум 100 млрд дол. США на рік.

Для цього варто переглянути свої зобов’язання в Паризькій угоді, оскільки, як показав аналіз у цій статті, амбітність цілі в ОНВВ України є сумнівною, хоча наразі, можливо, й справедливою. При цьому Україна зберігає значний потенціал для скорочення викидів ПГ до 35–40% від рівня 1990 р. у 2030 р. Але недостатня обґрунтованість зобов’язань у рамках Паризької угоди може стати перепоною для залучення надзвичайно необхідних інвестицій.

Звичайно, реалізація такого потенціалу потребуватиме значної активізації процесів розширеного інтенсивного економічного відтворення, зокрема, суттєвого підвищення енергоефективності та енергозбереження, значної інтенсифікації використання ВДЕ, розвитку інноваційного виробництва та збільшення частки такої продукції на внутрішньому ринку, тим самим забезпечуючи синергетичний розвиток економіки та енергетики. Проте вона сприятиме прискоренню економічного зростання, створенню нових робочих місць, розвитку вітчизняних інноваційних технологій, підвищенню конкурентоспроможності вітчизняної економіки, рівня економічної та енергетичної безпеки, попереджатиме негативний вплив від коливання світових цін на енергетичні ресурси тощо.

Хоча реалізація політики низьковуглецевого розвитку об’єктивно потребуватиме залучення в економіку України значних інвестиційних ресурсів (від 75 до 100 млрд євро до 2030 р.), третину яких (без урахування витрат на реалізацію заходів зі скорочення викидів ПГ на приватному транспорті) необхідно залучити до житлового сектора, тим не менше такі інвестиції є економічно обґрунтованими. Термін їх окупності може становити від одного до декількох десятиліть, однак якщо найближчим часом буде запроваджено стратегію низьковуглецевого розвитку до 2050 р., то це викличе інтерес у інвесторів.

Очевидно, що особлива увага має бути приділена роботі із суспільством, оскільки саме воно може стати як каталізатором, так і інгібітором процесів боротьби зі змінами клімату, зокрема, скорочення викидів ПГ через зростання вартості енергетичних ресурсів та послуг, збільшення інвестиційної складової, інтенсифікацію використання ВДЕ тощо.

Справді, за поточної соціально-політичної ситуації в країні питання швидкої мобілізації зазначених інвестиційних ресурсів для цільового скорочення викидів ПГ є дискусійним, насамперед через об’єктивну пріоритетність завдань з відновлення територіальної цілісності країни, відбудови зруйнованих районів Донбасу та підвищення соціальних стандартів життя населення. Однак у середньостроковій перспективі його досягнення видається цілком реальним”.

З повним текстом статті можна ознайомитися на веб –сторінці Беллона i по ссилці www.irbis-nbuv.gov.ua